Ліні Василівні Костенко 19 березня виповнюється 95 років. Завдяки їй поезію полюбили мільйони, і складно нині знайти українця, чиє серце не торкнули афористичні, пронизливі вірші невимовної глибини та строфи з вічними сенсами.

***

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

***

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

***

Коли в людини є народ, тоді вона вже людина.

****

Підкрадається лихо нечутними кроками.

Але раптом зненацька зупиниться мить.

Почорніє село обгорілими кроквами.

І на білому світі війна загримить.

Захлинаються кров’ю і димом світанки.

Вигинає імперія хижий хребет.

По дорогах повзуть розчепірені танки.

Причаїлася свастика в літері Zet.

А ще світяться хатки в зимовій завії.

Ще не знає ніхто, що йому на роду.

Лиш над Києвом очі святої Софії

спопеляють навіки новітню орду.

(Нова поезії Ліни Костенко з антології «Війна 2022»)